Творчий шлях Павла Тичини

Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906 — 1908 pp., і серед них, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є така маленька перлина, як «Блакить мою душу овіяла». Перші публікації його поезій, як вже відзначалось, з’являються 1912р. в кількох тогочасних журналах («Літературно-науковий вістник», «Рідний край», «Українська хата»). Наступного року в київських періодичних виданнях публікується кілька його оповідань («На ріках вавілонських», «Спокуса», «Богословіє»), які засвідчили, що дар прозаїка теж не обминув молодого Тичину, хоч і не був розвинутий пізніше.

Більшість віршів, що передували першій збірці поета, побачили світ лише в посмертному виданні — складеній «із недрукованого та призабутого» книжці «В серці у моїм…» (1970). Для сучасного читача цей своєрідний пролог до «Сонячних кларнетів» цікавий, зокрема, прямо заявленою соціальною тематикою деяких віршів (злидні села і власної родини — в віршах «Під моїм вікном…», «Не знаю і сам я…», «Розкажи, розкажи мені, поле…», осуд імперіалістичної війни — «З далекого походу…», заклики до суспільної активності — «Молодий я, молодий…», «Як не горю, я не живу…», «Дух народів горить…»). «Сонячні кларнети» явили читачам поета з уже сформованою оригінальною творчою індивідуальністю.

               

Наступна книга його віршів — «Плуг» (1920). Одночасно з «Плугом» вийшов тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі «Замість сонетів і октав», який був написаний, можна гадати, в 1918 р.

Наступна збірка поезій П. Тичини — «Вітер з України» (1924).

Після невеликої, багато в чому експериментальної збірки «Чернігів» (1931), де автор нерідко зумисне оголював поетичне слово, звільняв його від «традиційної» образності та деяких інших атрибутів віршованої мови, 1934р. виходить нова книга його віршів — «Партія веде», яка в підзаголовку називалася — «Пісні, пеани, гімни».

Наступні книги поета вийшли в передвоєнні роки: «Чуття єдиної родини» (1938, Державна премія СРСР 1941р.) та «Сталь і ніжність» (1941).

В роки Великої Вітчизняної війни, живучи в м. Уфі (до 1943р. там перебували тоді Академія наук УРСР та Спілка письменників України), П. Тичина працює з великою енергією, в нього виходять: книга публіцистики «Творча сила народу», 1943; видане одночасно трьома мовами — російською, башкирською й українською — дослідження про класика башкирської літератури «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», 1942; збірки віршів «Перемагать і жить», 1942; «День настане», 1943; поема «Похорон друга», 1943.Післявоєнні книги поета: «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «Ми — свідомість людства» (1957), «Зростай, пречудовний світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Срібної ночі» (1964) та ін.

У спадщині поета — близько п’ятнадцяти поем. Найбільші з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час побачили світ чотири великих розділи, за якими все ще важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» читачам відома достатньо самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Нарешті, величезна за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора).

Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини — численні переклади (О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, А. Акопян, I. Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, X. Ботев, Л. Стоянов та ін.). Помітне місце в цій спадщині посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об’ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981р. «З щоденникових записів» та ін.).

Література

1. Білецький О. П.Тичина, твори в 6т., Т.1. / О.Білецький . – К.: Рад. письменник, 1961. – 391с.

2. Бойко В. Поетичне слово народу і літературний процес / В. Бойко. – К.: Наукова думка, 1965. – 336с.

.

Кларнетизм у творчості Павла Тичини

«Кларнетизм – термін, запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини і походить від назви його збірки "Сонячні кларнети" (1918). Кларнетизм вказує на "активно ренесансну одушевленість життя" (Ю.Лавріненко), перейняту енергійними світлоритмами.

Новатор – так слідом за Горьким нарекла історія Тичину, виділивши цим самим одну з найяскравіших рис його творчості. Тичина належить до когорти митців, котрі скрізь і завжди шукали «свій корень» і «свій глагол». Він вмів піднестись на ті верховини, куди не ступала нога його попередників. Талант Тичини могутній і щедрий. Він збагатив художню скарбницю творами феноменальними за своєю правдивістю, щирістю, неповторністю ліризму і досконалістю форми.

1918 рік став поворотним пунктом у мистецькій долі поета. Перша збірка віршів «Сонячні кларнети» принесла йому заслужену славу і визнання. Вона стала значною подією в українській літературі, ознаменувавши появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності.

Основу збірки становлять вірші, написані у дожовтневі часи. Більшість із них присвячено темі природи, кохання, але поет не лишався байдужим і до суспільних явищ. Тоді для нього було ще багато чого неясного в суспільній боротьбі. В його світогляді проявлялись суперечливі риси. І, незважаючи на це, «Сонячні кларнети» відіграли важливу роль у розвитку української поезії. Не раз відзначався високий художній рівень цієї збірки, з появою якої відкрився для читачів новий «сонячнокларнетний» світ, сповнений буянням, радісної природи, наскрізь пронизаний сонячною музикою.

Багато дослідників відзначають музичність «Сонячних кларнетів» як найхарактернішу особливість збірки.

П. Тичина зробив те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися декаденти, –  винайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. Поет досяг такого синтезу саме тому, що «озвучував» поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Ось один із найпоказовіших прикладів такого «озвучування»:

Гаї шумлять —

Я слухаю. Хмарки біжать —

Милуюся, Милуюся — дивуюся, Чого душі моїй

так весело. Гей, дзвін гуде —

Іздалеку. Думки пряде — Над нивами.

Аналізуючи механізм сприйняття музичних тропів «Сонячних кларнетів », можна помітити, що центральним, найактивнішим «подразником» є слово, яке означає певне музичне чи звукове поняття,— кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, пісня, арфа, скрипка, флейта, наприклад: Горить тремтить ріка, як музика...є

Арфами, арфами —

Золотими, голосними обізвалися гаї...

Кожне виділене слово є ключовим при сприйнятті фрази — без нього вона не зрозуміла. І тому текстові фрагменти, в яких смислова навантаженість сконцентрована на словах, що позначають музичнозвукові поняття, викликають складний комплекс асоціацій, серед яких домінуючими є музикальні.

Поет широко користувався методом передавати словом своє синестезичне сприйняття звуку. Такий метод дослідники творчості П. Тичини назвали кларнетизмом. В ньому була певна художня доцільність: він знайшов лаконічний і місткий спосіб характеризувати звук. «Сонячні кларнети», «арфами, арфами золотими», «в чорному акорді» — характер усіх цих тропів є виразно синестезичним.

Досить часто П. Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики:

Лиш від осель пливуть потужні, обнявшись дзвони...

або

Танцюють звуки на дзвіниці, І плаче дзвін.

Талант П. Тичини, в якому геніально поєднано абсолютний музикальний слух, здатність до синестезично-асоціативного сприйняття дійсності і найтонше відчуття слова, – явище рідкісне. У своїй музикальності поет настільки самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонів найвищої кваліфікації. Можна вважати, що кларнетизм – це самобутній творчій метод поета.

Підхід автора «Сонячних кларнетів» до музики – це не підхід аматора, навпаки, це підхід професіонала, який віддав музиці багато років життя. П. Тичина грав на багатьох музичних інструментах, сам складав музику. Звідси, очевидно, і походило бажання ввести музику в поетичний текст, бажання, яке привело поета до справжнього мистецького успіху.

Збірка П. Тичини «Сонячні кларнети» – це цілісна річ, зі своєрідним баченням світу, написана віртуозним стилем. До неї увійшли найкращі поезії: «Гаї шумлять...», «Десь надходила весна...», «Подивилась ясно...», «Хор лісових дзвіночків», «Квітчастий луг», «Арфами, арфами...», «Ви знаєте, як липа шелестить...», «Молодий я, молодий...» і багато інших.

Вірші «Там тополі у полі», «Гаї шумлять», «Хор лісових дзвіночків» – це яскравий приклад поезії, в якій природа стає поетичноодухотвореною, вона ніби вторить душевному станові ліричного героя. Ніжний ліризм, психологічне олюднення природи в поєднанні з яскравістю деталей надає віршам збірки неповторності. Жоден із них не обходиться без чарівних – життєрадісних чи сумних — образів природи.

Саме назва «Сонячні кларнети» поєднує в собі людське і природне начало. Про що б не говорив П. Тичина — кохання, соціальну дійсність, власні роздуми щодо життя — скрізь присутня природа.

Поет молодий, завзятий до життя, і сповнюють його космічні відчуття до повного злиття з природою (поезія «Не Зевс, не Пан...»). Тут Всесвіт для ліричного героя збірки перестав бути Божим володінням:

Не Зевс, не Пан, не Голуб Дух — Лиш Сонячні Кларнети.

Космос для нього сповнений танцями, музикою, ритмом. Галактики нестримно рухливі, світлі, осяяні, безмежні в просторі і часі.

Збірка «Сонячні кларнети» вражає гармонійним поєднанням музики, барв, звуків природи, сонця.

Це справжній гімн життю, пісня ніжності, радості й суму. Вишукані, ніжні й тонкі, барвисті й мелодійні вірші «зачарували весь світ». У книзі «Сонячні кларнети» молодий Тичина висловив своє розуміння життя, кохання, гармонії природи, Всесвіту. Поезія зачаровує читача пульсом світового життя, пристрастю, трепетом, бурею людських почуттів.

Отже, в цій найпоетичнішій збірці найкраще розкрився самобутній творчий метод П. Г. Тичини.

Література

1. Ковалів Ю. Кларнетизм Павла Тичини – нереалізована естетична концепція// Слово і час. – 2003. – №1. – С.3 – 8.

2. Коцюбинська М. З любов´ю і болем. Спогади про П.Тичину// Українська мова та література. – 2001. – №4. – С.1 -3.

3. Коцюбинська М. Мої обрії. В 2 т., Т.1. – К.: Дух і література, 2004. – 336с.

Аналіз лірики поета

«Гаї шумлять…»

Надзвичайно поетична картина природи змальована у вірші П. Тичини "Гаї шумлять...". Твір сповнений світла, радості, повноти життя. Ліричний герой сприймає навколишнє як подарунок природи — шум гаїв, хмарки в небі, гудіння дзвону, коливання достигаючих нив, шепіт трав.

І на завершення - завжди вражаюча картина сонця, що заходить над рікою, залишаючи на воді золоту доріжку, та свої відблиски. Ніби розколовся навпіл сонячний диск - одна частика у небі, друга - на тихій гладіні води. Це сонячне золото заповнює душу, спонукає до творення добра та краси.

 

«Не бував ти у наших краях»

Вірш П. Тичини «Не бував ти у наших краях!» — поетичне звертання до уявного співбесідника. Ліричний герой говорить про свій улюблений степ, де небо без краю, де високі козацькі могили-кургани. де живуть мужні, працьовиті й співучі люди. Саме в них треба вчитися бути стійкими в життєвих випробуваннях, любити свою батьківщину

«Блакить мою душу обвіяла»

Скажи вранці світові «Добридень!» — і будуть добрими твій день, твоє життя. Поглянь навкруги, як гарно світить сонце, як тихо шепочуться трави, дзюрчить струмочок, пурхає метелик. Хай усе це наповнить твоє серце добром, любов'ю до рідного краю. Такий і прямий зміст і підтекст поезії П. Тичини «Блакить мою душу обвіяла...».

        

Література 

1.Фасоля А. Поезія Павла Тичини крізь призму світобачення поета//Рідна школа. – 2001. – №2. – С. 53 – 55.

2. Тичина П.Г. Сонячні кларнети: Поезії/ Упоряд., підгот. текстів, примітки С.А.Гальченка. – К.:Дніпро, 1990. – 399с.

3. Шаховський С.В. В майстерні поетичного слова. Лірика Павла Тичини.– К.: Худ.літ., 1958. – 250с.